в воду. Швидко кинувся до скрині і відчинив. Все, що там було, було сухе. Вода не дісталася до скрині. Повитягав полотна, кожух та все, що лише там було, і повиносив на беріг. Відтак скочив до поблизьких ліскових корчів, натяв ножем прутя, позастромлював у землю, посчіпав до купи, розтягнув полотно і буда була готова. Бодай діти могли хоч трохи забезпечитися від зимна. Скочив знова, вишукав трохи хворосту, скресав огонь і розложив ватру. Вже лекше стало. Діти повеселіли і стали бавитися. Та тут знова клопіт. Голод добирався добре до них. Але й тут порадив собі. Взяв одного когута, скрутив шийку, Калина обскубала, вичистила, спекла на вогні і всі хоч трохи покріпилися. Навіть Брисько дістав кости. Так пересиділи до вечера.
Над вечером Теофіль і Калина поставали над берегом, зложили руки на груди і мовчки дивились довкруги на те велике спустошіння. Серця їм крівавилися від тяженького смутку. Що їм почати? Куди й як їм повернутися. До села далеко, — скрізь води. Ніяк дістатись. І де там подітися? Може не всі в селі потерпіли таке нещастя, можеби хто й приняв, чомуби ні. Таж його всі шанували і любили. Але як туди дістатися… А ще з тим останком майна, яке чудом захоронилося… Не було иншої ради, як ночувати на березі. І так вони рішилися. Иншого виходу не було. Може на другий день буде якось інакше. Може хто надійде, або може деякої фіри напитає де, та може дістанеться до свого рідного села, між своїх
