ціла околиця виглядала як яка пустиня. Поля позамулювані, дороги побурені, хати деякі зовсім повалені, деякі сторчали напів похилені, дерева поперевертані з корінням: лежали по берегах, дорогах та по полях пороскидувані. Люди ходили як неживі: засумовані, прибиті горем. Самі не знали що почати: чи хати поправляти чи забиратися до якої роботи в полі. Всюди пустка та смуток. Вправді поля замулені, ворожили добрий урожай, але то ще все в Божих руках. До врожаю ще далеко. Треба виорати, справити та засіяти… Тай чим орати та сіяти? Декому як не забрала вода всего майна, то примулила. Нужда, крайна нужда тай горе. Та за Божою помічю все якось направилося. І хати були понаправлювані, чи нові поставлені, поля виорані та засіяні.
Теофіль Писаренко мусів на ново зачинати господарство. Сим разом якось лекше йому пішло, як по пожарі. Трохи сам, трохи люди помагали і так стала нова хата. Вже мав де замешкати з родиною. Поволеньки й инший будиночок для худібки якось зліпив. З заощаджених гроший, які встиг виратувати, купив пару коний і корову. Вже міг жити хоч не в достатках, то все таки незле. Ліпше вже й не бажавби, коби лише нового якого нещастя не було. Але терпінням його ще не конець. Лишалося ще одно перетерпіти. Чаша страдань мусіла бути до самого дна випорожнена. Він мусів стати справжнім українським страдальцем, мусів випити чашу терпінь аж до дна.
