Одного дня у великий піст почув Теофіль, як сильна дрож переняла його. Загорнувся в сірак, ляг на запічок. Жінка прикрила ще й веретою. Незабаром прийшла велика горячка. Голова горіла як у вогні, і видавалося йому, неначе лежить на розпаленій залізній краті. Вкінці заснув. На другий день пробудився і був блідий як стіна. Їсти нічого не міг, а жажду мав так велику, здавалося, що хочби й цілу коновку води нараз випив, не вгасивби ще тої спраги. Над вечером недуга ще більше змоглася. Калина думала собі, що ось така звичайна собі горячка. Намучить тай перейде. Робила що могла. Але все надармо. В кілька днів відтак став покашлювати, зісох як тріска, на ногах ані хвилини не встоявби був. Весь дрожав. Лежав днями й ночами на запічку. Не рухався, до нікого не відзивався ні словом.
Бідна Калина зажурилася. Сама не знала що і як їй робити. Вона любила його надівсе так, як лише добра жена любити може. Його життя було її життям, його біль її болем. Булаби неба прихилила йому. Радила йому, помагала чим і як могла. Але він не слухав. Нічого не приймав. Лише мовчав. А се найгірше боліло її.
Надійшла весна. Сонце гарно засвітило. Зазеленілася трава. Жайворонок виспівував чудні пісні. Аж душа радується. Одного дня Теофіль підвів голову, зітхнув важко і сказав:
„Ах, Боже милий, Боже! так гарно на дворі, робота в полі аж горить, люди працюють, а я мушу лежати… Це для мене далеко тяжше,
