Служимо при таборі полонених російської армії. Там і наших багато. Великі тисячі.
Табор далеко за містом, на горі.
До табору — липова алея. А за табором — міст.
Гарно тут. Ще Ґете казав, що у Вецлярі люди погані, але природа чудова.
Ґете вмів дивитися на світ.
Так воно і є.
Природа чудова. Ліси, ріки й гори. Але на горах гармати, щоб до міста недопустити ворожих літаків. На фабрики летять. Хочуть їх висадити в повітря. Сирени, гук гармат і літаки падуть на землю.
Війна.
У таборі теж нема спокою. Важко за дротами жити. Полонені рвуться додому, до жінок і дітей. Їсти нема що. Заспокоюємо їх викладами, театром, орхестрою, бібліотекою, тощо. Слабнуть на тілі та кріпнуть на душі. Освідомлюються.
Вчасним ранком ідемо з міста до табору. До праці. А вертаємось як коли: часом аж коло півночі. Ідеться легко, бо жолудок пустий. Шклянка якогось чаю з німецьких зел, зі сахариною, або й без, шматок хліба, що крізь нього аж до Львова видно і мармеляда з брукви. Вона має ту знамениту прикмету, що її не меншає. Скільки зіш, стільки на другий день прибуде. Бухтіє…
Взимі тут погано, бо мороз і вітри. Але зима коротка. А весною краса. Цвитуть вишневі сади, пахнуть липи, а які тут пташачі концерти! Можна
