го, що Франко хорий. Всілякі вісти про його недугу ходили. Правдиві й вигадані.
Прийшла війна й гук гармат заглушив ці вісти. Одиниця, хочби яка велика, без збройної сили і без воєнного значіння маліла. А дотого знад Полтви до Райну не рукою махнути. Вістки з краю приходили скупі, бліді, непевні.
Знали ми, що Франко осамотнений, то знов, що його наші Січові Стрільці до своєї львівської станиці забрали, що ним піклується д-р Овчарський та інші щирі душі, то знов чули, що він до своєї хати перейшов, але щоб катастрофа була така близька й неминуча, того ми не знали. Потішалися гадкою, що скрипливе колесо довго їздить. А тимчасом забули, що до часу дзбанок воду носить.
Дзбанок, у якому зберігалася чудотворна вода поетових гадок і почувань, розбився — Франко помер.
Питаюся Пачовського, звідки це знає, чи з „Союзу Визволення України” писали?
— Ащож, — відповідає коротко.
Не вспів Мойсей увести свій народ до Обітованої Землі…
Входимо до табору. При брамі варта, показуємо свої папері. Нас пускають, подаємося до театру.
Василь звичайно не тратив фантазії. Не забуду, як на Новий Рік увійшов до таборової салі і замість почати промову, став зерном засівати зібра-
