В дворі не було такої салі, щоб могла помістити численне товариство. З конечности треба його було розбити.
По середині королівського стола сів сам король, а правовуч його гетьман, а тоді вже напереміну найвищі шведські достойники і найвизначнійші з гетьманових старшин. Було їх при тому столі сімох, з Орликом, як українським канцлєром на чолі. Для инших накрито ще два столи, а деяких запросили ґраф Піпер та ґенерал Реншільд до своїх кватир. Обід був невибагливий і небогатий, та за те — королівський. Ніхто не дивився, що подавали на стіл, а всякий мав собі за честь сидіти вкупі з Карлом XII і з гетьманом Мазепою.
«Моменту, якого бажав собі великий гетьман Богдан Хмельницький, а якого Бог не дозволив йому діждатися, ласка божа дозволила діждатися мені. Дружилася Україна з усякими своїми сусідами, але дружба тая не виходила їй на добре. Може народи Шведський і Український дотримають собі цеї дружби вірнійше, чого я собі щиро бажаю», — говорив гетьман до короля.
А король впевняв, що і він не чого другого хоче, лиш, щоб раз в Європі запанував мир, щоб вона позбулася угніту й тиранства, котре спричинює так богато лиха та спиняє розвиток народів. Ані України, ні Росії, ні Польщі він до Шведської держави приєднювати не хоче, але бажає собі, щоб скрізь сиділи на пристолах володарі, які мудро, справедливо й людяно володілиб своїми народами та не кривдили і не катували людий. «Пю за визволення великої і богатої від природи Української землі!» — кликав король.
«Пю за воєнні успіхи вашої королівської милости
