і до всякої роботи був спосібний. Та як оженив ся, як прийшли дрібні дїти, то годї було всидїти в Моринцях і він з родиною перенїс ся до Кирилівки, що також належала до того самого пана Енґельгардта. Тут, в Кирилівцї, й минули дитячі лїта Тарасові. Було се дуже гарне село, з чистою рікою та зеленими левадами, „неначе писанка село“. Але людям жило ся тут, не як в раю, тільки ак в пеклї. Від часу, як карали гайдамаків, хлоп був заєдно предметом кари, а в часах, про які мова, знущаня над крепаками дійшли були до самого верху.
Гірше вже й не могло бути.
„неволя,
Робота тяжкая… Нїколи
І помолитись не дають“.
Батько й мати вічно на панщинї, дїти росли самі, як квітки самопадні.
А було їх, крім Тараса, пятеро, двох хлопцїв та три дївчинї. Найстарша з них, Катерина, заступала маму; вона і господарства доглянула і хатї облад дала і молодшу рідню помила та почесала.
Єї то згадує Тарас з великою любвою, називаючи „нїжною, терпіливою, незабутньою“. Та не було Катеринї й коли доглянути за живим Тарасиком так, якби вона була може й хотїла і хлопець бігав собі то разом з иншими сїльськими дїтьми, то сам по садї, левадї, понад річкою, а часом забігав аж на степ та на могили, звідки видно богато сьвіта, де шумить вічний вітер, навіваючи сум та тугу. Мале хлопя привикало думати та вслухувати ся в ті степові думи, що, казавбись, хтось їх з під могил сьпіває. Раз навіть пустив ся був у сьвіт, бо говорили йому, що небо стоїть на зелїзних стовпах, так він хотїв тоті стовпи по-
