бачити. На щастє надїхали чумаки та забрали малого мандрівника назад до батьківської хати. А хата та була собі як і другі сїльські хати. Стара, з почорнїлою стріхою, тільки вибілена чистенько. Коло хати яблуня, круг ньої квітник найстаршої доньки, Катерини, при брамі стара верба, за вербою стодола, дальше стіжки збіжа, а там сад і левада. По левадї шумів ручай. В отсїм ручаю під навислими лопухами купаєть ся „біляве хлопя (себто сам Тарас), викупавшись, перебіжить через долину, прибіжить в сад, впаде під першою грушою, або яблунею і засне спокійним, незворушеним сном“. Та не довго трівало таке житє. Як минуло Тарасови 9 лїт, померла йому мати. Біда і нужда поклали єї у могилу. Батько не міг собі дати ради з дрібними дїтьми (Катерина віддала ся передтим), він мусїв оженити ся в друге. В хатї почало ся пекло. Прийшла мачуха і привела своїх дїтий, бо вона також була вдовою. Між зведенятами почала ся ворожнеча. Мачуха ставала по сторонї своїх власних дїтий і кривдила сиріт. Особливо Тараса не любила, товкла його та карала нераз невинно, замість свого власного синка, злодїйкуватого Степана. Часто мусїв Тарас тїкати перед злою мачухою з батьківської хати та крити ся у бурянах. По двох лїтах помер і батько Тараса і він остав ся круглим сиротою. Замість спадку лишив Григорій Шевченко свому синови, Тарасови, ось таку ворожбу: „З нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо; тим то для нього мій маєток не має нїякої ваги“.
Воно так і сталось. З Тараса вийшло щось дуже велике, а маєтки не мали для нього ніколи нїякої вартости. Стояв він висше їх.
