Вчити ся почав Тарас ще за житя свого батька, в місцевій школї в Кирилівцї. В Росиї тодї вчили дуже плохенько. Се були школи, в яких учителювали дяки. Стояла така школа звичайно біля церкви, обідрана, брудна, з повибиваними вікнами. Лавок у нїй не було, анї таблицї, нїчого, тільки один довгий стіл. Хто прийшов скорше, то містив ся при столї, хто пізнїйше сїдав на долівцї. Ученики приносили зимою дрова на топливо, дещо їди собі й дякови, самі замітали хату і самі на себе ладили різки. Без різки не було тодї науки. За що будь зараз і били школяря, а в суботу, то по черзї перебивали усїх. Брав і Тарас, особливо від дяка Богорського, страшенного пяницї. А всеж таки навчив ся письма і навіть ходив при мерцях читати псалтиру. Та не туди його тягло. Він любив малювати і хотїв стати малярем. Отже втїк з кирилівської школи і пішов до Лисянки, де був диякон-маляр. Той спершу казав молодому малярчикови носити з ріки воду та розтирати фарби. Тарас покинув його й пішов до другого. Той другий глянув хлопцеви на долоню і заявив, що з нього нїчо не буде. Зажурив ся хлопчина і вернув назад до Кирилівки. Тут став за громадського пастуха. Але який там пастух з такого хлопця, що його душа тягне до книжки й до малярства! Зачитає ся, а худоба зайде в збіже та наробить шкоди. Кинув Тарас череду та пішов на службу. І наймит з нього також був мабуть не найлучший, бо тиняв ся з місця на місце. А по кількох лїтах таки не видержав і пішов аж до Хлипнівки, до одного маляря, щоби знов почати науку. Маляр не хотїв приняти Тараса без дозволу панського і післав його до управителя дібр Енґельгардта, щоб дав йому на письмі, що Шевченкови вільно вчити ся малювати. Але управитель замість
