їх долею, та радіб їм якусь поміч дати. Найкращим доказом тої журби є вірші, які почав тодї писати. Другий на його місцї, тїшивби ся своїм щастєм, волею, славними товаришами, малював, продавав і гуляв, а він заєдно думав про свою рідну Україну, про нещасливих земляків-невільників і свою тугу-журбу, свою горячу любов, переливав в такі чудові піснї, яких не написав нїхто більше, анї перед ним, анї по нїм. Ті вірші зібрав оден із знакомих дїдичів, Мартос, і видав їх 1840 року в Петербурзї окремою внижочкою „Кобзар“. Отсе й найславнїйша та найцїннїйша книжочка, яку ми маємо. Вона зробила більше, як можна часом зробити війною — привернула нам затрачену сьвідодомість народню, немовби відшукала нам загублену вітчину. В тій невеличкій книжочцї змалював Шевченко тодїшню нужду народню, розповів, як той нарід на своїй землї невільником ходить, як над ним вороги сьміють ся, як вояки московські нашим дївчатам сьвіт завязують, як нема кривди, котроїб ми не зазнавали. А разом з тими гадками переносив нас Шевченко у давну давнину, котра хоть також мала свої гріхи, але супроти нинїшнього пекла була вимріяним раєм.
Було́ коли́сь в Українї
Ревіли гармати;
Було́ коли́сь Запорожцї
Вміли панувати!
Панували, добували
І славу і волю, —
Мину́ло ся, оста́ли ся
Могили по полю!
Люди плакали, читаючи отсї гарні, правдиві, а такі сильні слова. Не один пан, що забув про свою
