бідну вітчину-Україну, вертав тодї до ньої, блудний син до батька, не оден немов у друге родив ся Українцем. Чуда творила та золота незрівнана книжка!
На другий рік, то є 1841 видрукував Тарас свою найбільшу поему „Гайдамаки“, в котрій розказав, що творило ся на Українї за часів хлопського бунту гайдамацького, або як нарід казав за колїївщини. Не хотїв він заохочувати земляків до крови та до пожежі, тільки рад був показати сьвітови, до якого то зла доводить кривда та неволя і як то одної землї дїти, в гнїві та ненависти потрафлять себе взаїмно нищити. І малюнки Тарасові і його поезиї придбали йому широку славу. Молодого поета-маляря радо витали в найкращих домах столичних і найславнїйші люди в Петербурзї охоче знакомили ся з талановитим Українцем.
Та Шевченкови було того замало. Він хотїв побачити вільними очима свою рідну Україну, подивити ся на степи широкополі, на Днїпро, на кручі, хотїв пригорнути до груди свою рідню та побути поміж своїми людьми. В 1843 роцї поїхав Тарас на Україну. Се була найгарнїйша хвилина в його бідолашнім житю. Молодий, здоровий, славний їде поет туди, звідки виїхав бідним, невільником, слугою. Всюди витають його радо, гостять, величають ся ним. На його честь роблять богаті пани великі пири і кождий рад пізнати талановитого Українця, що так недавно тому був лакейчуком-крепаком, а тепер став славним малярем і поетом.
Але Шевченка не затуманили отсї пири та гулящі забави. Він побачив, що на Українї не полїпшало, а ще гірше тепер зробило ся, як було перше. Нарід пропадав у темнотї, в нуждї та в неволї.
