Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли:
Нїмі на панщину ідуть,
І дїточок своїх ведуть.
І з його груди вирвав ся крик болю і розпуки:
Сьвіте тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Він став писати такі твори, як „Розрита могила“, „Чигирин“, „Сон“. То тужив на руїнах давної слави, то страшними красками малював теперішню біду, то громовим голосом кликав катів-гнобителїв, щоб схаменули ся і перестали творити кривду. Нїхто не промовив за бідним, поневоленим хлопом так рішучо, голосно, а краснорічиво, як Тарас. Він був у ті страшні часи гнету та неволї немов із самого неба зісланим апостолом волї, братерської любови, оборонцем бідних і угнетених. Того йому анї робучий народ, анї істория вселюдського поступу нїколи не сьміє забути. Та рівночасно повертав ся він також з всїлякими добрими, а щирими радами до другої сторони, а саме до тих кривджених і гноблених. Він кликав до них:
Учіте ся брати мої,
Думайте, читайте,
І чужого научайтесь,
Свого не цурайтесь, —
До панів українських кликав Тарас:
Обнїміте, брати мої,
Найменшого брата,
