Нехай мати усьміхнеть ся,
Заплакана мати.
А щоби нещасливому народови подати прецїнь якусь кроплину цїлющого лїку, він сьпівав, що „наша дума, наша пісня, не вмре не загине“, що „встане правда, встане воля“ і що в „своїй хатї своя правда“. А коли ми нинї перетрівали і крепацтво і панщину, коли ми не впали духом, коли перед нами розтвирають ся двері лучшого житя, то поезия Шевченка богато до того причинила ся. Вона наших ворогів трівожила, а нас вона і потїшала і навчала і заохочувала до житя.
Не знаю, чи завдячує який народ свому найбільшому поетови тілько, кілько український народ завдячує Тарасови. Та богато з того, що він нам приказував не здїйснили ми до нинї. До нинї ми не вчимо ся так, як треба, до нинї ми не пригорнули до себе найменшого брата, до нинї ми не маємо власної хати. До нинї Тарасові слова не втратили своєї ваги. Ми мусимо дбати, щоб вони як найскорше здїйснили ся до останка.
Побувши на Українї, відвідавши славний монастир Межигірського Спаса і незабутний сїчовий остров Хортицю, посумувавши на руїнах слави та поплакавши над недолею земляків, він вернув у Петербург кінчити академію штук, себто високу школу малярську. А як дістав сьвідоцтво на „вольного артиста“ і золотий медаль, то вдруге вибрав ся на Україну, щоб жити серед своїх людий та для рідної землї посьвятити свої сили і великий дар божий — маляра і віщого поета. Відвідав родину, об'їхав знакомих і повернув до Києва, столицї України. Він чув, що тут йому місце: Незабаром
