дістав при однім урядї (при археоґрафічній комісиї) місце рисівника. Мав їздити по Українї, рисувати старі церкви, замки, всїлякі давні будівлї, щоб вони до решти не пропали та готовив книжку „Живописна Україна“. Крім того і поезиї не занедбував. З під його пера вийшли прекрасні поеми „Невольник“ і „Наймичка“, премудре посланіє „До живих і мертвих“ та грізний акт обжалованя царів-деспотів „Кавказ“. Його добра приятелька княгиня Репнїна, позаходила ся також коло того, що Тараса зроблено учителем малярства в київськім унїверситетї (в найвисшій школї), котрий недавно тому відкрили. Так відчиняли ся перед нашим поетом вигляди на дуже гарну будучність на те, що він буде мати запевнене житє і без журби буде міг працювати і для малярства і для української поезиї.
Але хто годен вгадати свою долю? Щастє, як полохлива пташка. Здаєть ся ось-ось піймаєш його, а воно знїметь ся, розпустить синї крила та полетить за далекі ріки і високі гори.
Так було і з Шевченком.
В Київі зібрав ся тодї гурток молодих Українцїв, мудрих розумом, а гарних духом. Хоть паничі, почали вони пильно журити ся недолею простого народа та роздумувати над тим, якби то зробити, щоби і хлопови було лекше дихати і для України, щоб прийшли які красші часи. Бачили вони, що росийський уряд тільки жовнїра на війну та податки всїлякі вміє брати, що він радби сьвіт цїлий загорнути, але о те, як народам під його управою живеть ся, він не дбає. Та ще надивили ся вони, як панство українське, дїдичі величезних маєтків, котрим за часів царя Миколая I. не вільно було займати ся нїякими горожанськими за-
