нятями, всї свої сили і всї свої маєтки витрачували на балї і забави, як пили чорно́ запивали ся, як села в карти програвали, як дорогий час гаяли на глупі витребеньки. Отже й постановили вони пильно працювати над тим, щоб такі погані порядки перемінити. І то не тільки в Росиї, але всюди, де жиють Славяни т. є Українцї, Москалї, Поляки, Чехи, Серби, Хорвати, Болгари, Словаки і Словінцї. Бо, звісно, що найбільші вороги Славян, се нїхто инший тільки їх рідні брати Славяни, тільки сильнїйші від них, що слабших братів дістали у свої руки. Особливо Українцї тую любов славянську сильно на своїй скірі відчувають. Отже хотїли вони ширити гадку, що Славяни то рідні братя, сини одної матери, Слави, що вони себе повинні близше пізнати, полюбити і не кривдити, тільки спільними силами добувати славну будучність. Такі гадки називають ся славянофільством. Тількиж навіть такої красної та ясної думки кождий вживає на свою користь. Чех страшить Нїмця, що мовляв, уважай, Нїмче, бо за Чехами стоїть великий наш брат, Славянин росийський, а знов Поляки радіб в імя славянського братерства подїлити ся з Москалем панованєм над нами, а Москаль прямо каже, що „всї славянські ріки повинні зілляти ся в росийському морі“, себто що всї Славяни повинні стати Москалями. Та не про таке славянофільство думав Шевченко і його товариші: Костомаров, Кулїш, Гулак, Білозерський, Пильчиків, Маркович і Навроцький. Вони хотїли, „щоб усї Славяни стали рідними братами і синами сонця правди“. Вони хотїли, щоб усї народи славянські зійшли ся у велику державу, але щоб кождий з тих народів великої славянської держави порядкував собою, а тільки, щоб проти ворога одно-
