вже перед ним блищить проти сонця хрест Лаврської дзвіницї, а от і батько Днїпро, що широким голубим поясом підперезав Київ, от і пором, от і берег Днїпровий — ще хвилина і поет нанятим візком перелетить до своїх товаришів братчиків Кирило-методиївських, а найперше до Миколи Костомарова, котрого так щире любив. Коли нараз, біля візка, на який садовив ся поет де не взяли ся жандарі й полїциянти. Старший з них підступає до Шевченка і питаєть ся рішучо:
— Чи ви Тарас Шевченко?
— Я. — відповідає поет.
— Так я вас арештую — заявляє полїциянт, скаче на віз і каже їхати до ґубернатора…
Пращайте товариші та други, пращай рідне́, що від славного свояка дожидалась підмоги, пращай Україно, і ви рожеві надії, і ви молоді, невернуті лїта!
Щастє знялось і полетїло далеко, ген далеко…
Шевченко опинив ся в неволї.
Замість на унїверситет, де Тарас мав стати за професора, повезли його в „кутузку“, т. є в київський кримінал, в огидну нору, куди замикають найгірших голгорізів. Там без страви, котра моглаби чоловікови крізь горло перейти і без постелї, а тільки на перегнилій соломі, перебув наш поет три добі. Четвертої днини повезли його аж в Петербург, бо в Києві не хотїли судити таких великих злочинцїв, як Шевченко й инші члени Кирило-Методиєвського брацтва. Слїдство вели що найвисші полїцаї та жандарі і здавали рапорт самому цареви. Почали ся переслухованя, до-
