пити, підхоплюванє на словах, підмовлюванє до зради товаришів (розумієть ся не дурно, а за нагородою), словом всї тії практики, якими Росия здавна вславила ся перед сьвітом. Як тебе в такий спосіб тижнями цїлими зачнуть неволити, як ти не матимеш нї дня свобідного, нї спокійної ночи, а ще, коли ти людина не тверда духом і слабовита тїлом, то захитаєш ся і впадеш на колїна, благаючи ласки. Так і зробили деякі слабодухи. Тільки не Шевченко. Він держав ся гідно, як на великого чоловіка пристало. Казав, що скрізь, куди не ступив, чув тяжкі наріканя на царя і на царський уряд, казав, що на Українї бачив страшний гнет цїлого народу і особливо хлопів, що там від старцїв до дїтий всї кленуть свою долю — тому написав свої революцийні поеми. Нарештї 15 мая арештованих поставили до очий з доносчиком Петровим. Той Юда Іскаріотський говорив, що братчики мали тайне товариство, що вони страшенно лаяли й лихословили царя, що хотїли розвалити Росию, а збудувати незалежну Україну без хлопа і пана. Братчики перечили тому. Тодї шеф жандарів, граф Орлов, начав тупати ногами, страшенно кричати й грозити, що всїх покарає смертию.
Костомарів зблїд і опустив руки. Але Шевченко переходячи поруч нього сказав бадьоро: „Не журись, Миколо! Ще ми будемо разом жити“.
В тиждень пізнїйше скінчено слїдство, списано „доклад“ і предложено цареви Миколї I. Про Шевченка писало ся там: „Шевченко, замість вдяки до царської родини, писав мовою українською найбаламутнїйші вірші. В них він то плаче над кривдою України, то розповідає про колишню козацьку славу, то поганими словами осьмішує царя і його семю.
