А що Шевченко придбав собі такими творами славу знаменитого поета, тимто вірші його двічи шкідливі й небезпечні. Тому, писали слїдчі — треба Шевченка, як людину кріпкого здоровля віддати до оренбурського війська та казати начальству, щоб за ним пильно доглядало“.
Цар Миколай I., прочитавши се, дописав власноручно: „Під найпильнїйший догляд, заборонивши писати й малювати“.
Так спала на Шевченка потрійна кара: прогнанє з рідного краю, військова служба без терміну і заборона писати й малювати. Над сподїванє тяжка кара. Шевченко любив свою рідну землю, свої степи, могили, Днїпро, і отсе мусїв їх кидати Бог вість на як довго; Шевченко любив малювати та писати вірші, бо підшептував їх нашому поетови якийсь висший голос і отсе йому заказують писати й малювати; Шевченко гидив ся військом і ненавидїв салдатів від малої дитини — і отсе кажуть йому носити збрую. „Колиб я був душогубом і кровопийцем, каже поет, то й тодї не можнаб було для мене придумати гіршої кари“. Дня 31. мая 1847 року вивели Тараса Шевченка з казні на тюремне подвірє і посадовили на бричку. Сїдаючи, глянув поет на тюремні вікна і в однім з них побачив Костомарова. Зняв шапку і привітно усьміхнув ся.
Затуркотїли колеса. Віз виїхав з подвіря. Далека церед ним дорога!… Їхали день і ніч, розстайними кіньми, і робили 30 миль на добу. Пити, їсти, відпочати можна було тілько тодї, як перепрягають коний. А як злочинець не видержить такої дороги, то що тодї?… Нїчо. Тим лучше. Буде менше клопоту і йому з урядом і урядови з ним. Та Шевченко видержав
