і по тижневи такої шаленої їзди, приїхав до Оренбурга. Оренбург се було місто засланцїв. Особливо висилали туди Поляків, що бунтували ся проти Росиї, але бували тут й Українцї. Отже власти здавало ся, що для Шевченка се за гарне місто і вона його пігнала ще дальше в пусті степи до Орська.
Орськ, се місто степове. В осени тут таке болото, що верблюди топлять ся на дорозї. Нїгде нї дерева, нї квітки. В лїтї горячо, а в зимі страшенний мороз і такі снїги, що хати цїлком засипає. Нинї отсе місто має кілька будинків трохи гарнїйших і кілька тисяч людий, а в часах Шевченка була се нужденна оселя, обведена земляним валом з білою церквою та з довжезною, понурою казармою. Довкола безлюдний степ, Богом забута пустиня… Страшно дивити ся, а не то жити.
Тут записали Шевченка до компанії, дали йому число, дали військовий, за тїсний на нього одяг, і приставили „дядька“, себто вояка-доглядача, що день і ніч мав за поетом слїдити… Чи знаєте ви, яка то мука, коли за Вами, як тїнь волочить ся такий товариш, коли ви анї кроку самі не годні зробити, коли вас таким способом немов приковують до людини, котрої ви не любите й видїти не хочите?… Таж то вдуріти можна. О 6 годинї рано будив барабан жовнїрів і вони йшли на муштру, вчити ся маршу та орудувати оружєм. По трьох годинах такої науки давали якоїсь трохи нїкчемної страви, потім знов дві годинї муштри, потім школа, вечера і о 9 годинї жовнїри лежали в смердячій хатї на вояцьких причах, оповідаючи собі, кому нинї спороли плечі, а кому вибили зуба.
