Бійка, галас, крик, сороміцькі, непристійні сьпіви, бруд і піянство, от що було тепер докола Шевченка. Анї чим ока звеселити, анї чим потїшити душу, анї розігнати тугу. Нїчо. Тільки день за днем котить ся, як каламутна филя, тільки та муштра, тільки той до глядач! Часом вирвав ся Шевченко з отсеї гнилої нори та вибіг за місто, в степ. Але мала потїха. То не український степ. На Українї
степи мережані
нивами, ланами,
високими могилами,
темними лугами.
А тут — бурян, піски, тали́,
і хочби на сьміх де могила
о давнім давні говорила…
Неначе люди не жили́!
Од спокон-віку і до нинї
ховалась від людий пустиня
а ми таки єї найшли.
Знайшли єї наші вороги люті, гробокопателї волї. Там минули мужеські лїта нашого великого поета, там змарнувала ся його сила, котра чудеса могла на Українї творити.
Поет захорував зразу на гостець, який його страшенно мучив, а дальше на цинґу. Кріпке здоровля марнїло, як у спеку степова трава. Волосє стало випадати, чоло підлазило в гору. Горячі очи попухли, лице жовкло, голова хилила ся в діл. До того листи з України приходили дуже рідко і поетови здавало ся, що його живцем закопали в гробі.
