Гірко жило ся нашому народови сто лїт тому назад. Позбавлений власної держави, роздертий кордонами, втомлений довговічними боями о волю, стогнав він у чужому ярмі, та мов недужий з просоня, згадував у казках та піснях колишнї, красші часи. Згадував у Колядках та Щедрівках, як колись наші предки на срібних човнах, золотими веслами синї хвилї розгортаючи, по Чорному морю на далекі підбої плили, як в зелїзо закуті посували ся бездорожними степами на стрічу Половцям та иншим Азиятам, щоб боронити рідної землї, як за лицарську честь і славу свою та чужу кров проливали. І сьпівав народ-невільник в чудових своїх Думах, про козаків, вояків-невміряків, як вони сьвіт цїлий лицарством дивували, як перед ними тремтїли султани і як вони, через свою незгідливість власну долю запропастили. І снив ся тодї втомленому двірською роботою крепакови той час, коли за Хмельницького Україна вольною була стала, коли гетьман на сивому конї під малиновою хоругвою при звуках дзвонів, сурм і литаврів у Київські ворота в'їжджав, коли посли від постороннїх королїв з привітом
