лїт з житя Тараса Шевченка пропали для нас безслїдно. Серце поета почала обгортати розпука.
Неначе лютая змія
Ростоптана в степу здихає,
Заходу сонця дожидає —
Оттак то я тепер терплю
Та смерть із степу виглядаю.
Инший на його місцї можеб був підняв руку на себе, але Шевченко того не зробив, бо він знав, який талант дано йому з више і яке добро він носить в своїй груди. Він не хотїв дару божого марнувати, бо сподївав ся, що прецїнь таки колись верне на Україну і пічне инше житє.
Так Днїпро крутоберегий
І надїя, брате,
Не дають мені в неволї
О смерти благати.
Він сподївав ся волї.
Але тої волї прийшло ся йому виглядати довго, дуже довго, бо цїлих 10 лїт перебув він на засланю.
За той час почало в Росиї свитати, хоть до ранка там ще й до нинї далеко. Сонце волї якось не може пробити ся крізь хмари темряви, злодїйств та поганої привички жити чужим коштом. І то й як жити! Але всеж таки під конець володїня царя Миколая I. заповідало ся щось нового.
Нужда народу дійшла була до того, що хлоп майже не видїв хлїба, а жив грибами, ягодами, всякими корінцями та зелениною, від чого марнїв, щораз гірше і гинув як мухи. Як Поляки зробили бунт, то уряд, сказав, що вся біда від Поляків-дїдичів, хлопи
