повірили і помагали урядови той бунт давити, бо думали собі, що як не буде панів, то й не буде панщини. Але по бунтах, повертали як не пани то їх дїти, або кревні та почали мстити ся на хлопах, що підчас повстань не пішли їм на руку. Тодї знов хлопи взяли бунтувати ся і уряд мусїв щось зробити, щоб завести порядок. Насамперед зроблено інвентарі, себто списи, де який маєток і кілько в ньому хлопи мають на пана робити. Але великої пільги з того для хлопа не було, так само не полекшало йому і від того, що жидам заказано жити в селах волинської та подільської ґубернії, на пятьдесять кілька метрів від границї. Пішла чутка, що то фалшиві інвентарі, і що правдиві поховали перед народом дїдичі, або й сьвященики, і нарід знов почав бурити ся. До того 1853 року прийшла на край страшна холєра, а тиф в Києві клав людий, як солому. На додаток в осени 1853 року цар Миколай пішов війною на Турків, нїби то за те, що вони не шанували православної церкви в Єрусалимі, а властиво щоб захопити Царгород та скріпити свою державу і свою царську власть. Але в тій війнї виявила ся вся гниль царського уряду, всї хабарництва, здирства, злодїйства, подібно як підчас япанської війни. І так, як по япанській війнї прийшла революция в Росиї, а по ній нїби якась конституция так і підчас війни росийсько-турецької виявило ся, що треба якоїсь поправи, треба реформи, бо так дальше не може бути. А перша реформа — знесенє неволї хлопа, крепака. Домагали ся того чим раз голоснїйше щонайлучші люди в Росиї. Їх переслїдували, карали, нищили, але на їх місце приходили нові. Тої справи не можна було довше відкладати. Вкінци і сам народ став домагати ся волї — особливо на Українї. Бідний укра-
