повідчинювано віконця. До гнилого сопуху, в котрім будили ся мілїони людий, влетїло трошки сьвіжого воздуха…
Як почали думати про волю, то мусїли згадати і про тих, що домагали ся тої волї і терпіли за неї тяжкі муки. Між ними одним з перших, найбільше заслужених і найтяжше покараних був Тарас Шевченко.
Старали ся о се його добрі приятелї, граф Толстой і кн. Репнїна, котрі хоть були Росиянами, але нашого поета дуже цїнили і не забували про нього навіть по тілько лїтах. І Шевченко був їм щиро прихильний, бо уряд росийський, а чесний Росиянин, то не все одно, а Шевченко і між ворожими нам народами вмів пізнати ся на добрих людях та оцїнити їх гідно. Але щож, стараня Толстого, Репнїної та других чесних людий не помагали. В першім списї „злочинцїв“, котрим цар дарував кару, не було імени Шевченка. Цариця-мати противила ся то́му. Що йно друга амнестия принесла і нашому поетови волю.
По довгих заходах і перепонах, яких уряд росийський не щадить нїкому, виїхав Тарас Шевченко 2. серпня 1857. року з Новопетровська. Морем та рікою Волгою їхав він до Москви, а звідти на Україну. Але на превеликий смуток довідав ся, що йому на Українї не вільно перебувати, тільки в Петербурзї, тай то під дозором полїциї. По дорозї складав вірші, між ними написав поему „Неофіти“, в котрій порівнував переслїдуванє перших християн, з переслїдуванєм поступових людий в Росиї. Йому за те
