й дорікали деякі Українцї, що мовляв, замість дякувати цареви за волю, пише на нього такі прикрі слова. Але Шевченко був не з тих, щоб підлещувати ся, або мовчати тодї, коли треба говорити правду. Він нїколи не забував на те, що його устами промовляє цїла Україна. Дня 27 марта 1858 року приїхав поет до Петербурга. І свої і чужі витали його не тілько як поета, але як мученика за правду і волю. На його честь справляли пири і всюди, де зібрали ся сьвітлі люди, що хотїли добра і справедливости, радо витали поета, котрий був одним з найбільше заслужених апостолів волї. Та найщирійше радїли його други, — тільки що радість та не була без смутку. Бо замість колишнього здорового, веселого, гарного Тараса, вернув тепер до них передчасний старець — лисий, похилений, прибитий горем, хоть заєдно кріпкий духом.
Поет замешкав в академії, де працював над своїми малюнками і писав заєдно гарні вірші. Крім того укладав „Буквар“ для українських шкіл, дбав, щоб заложити українську ґазету та пильно турбував ся тим, щоб народови була дана воля, щоб хлопи дістали своє поле та не мусїли робити дурно та ще під нагайкою на панськім ланї.
Але серце тягнуло Тараса Шевченка на рідну Україну. Тут, він хотїв жити й умирати. Хотїв збудувати собі над Днїпром хату, оженити ся та хоть старість провести там, де вороги не дали звікувати. По довгих заходах позволено йому, лїтом 1859 р. поїхати на Україну. І він вибрав ся тут, обїхав родину й знакомих, надивив ся на Днїпро та на улюблені степи і вернув до Петербурга, щоб уладити свої справи та перенести ся цїлком до своєї хати близь Канева, ко-
