тру йому будував його свояк Вартоломей Шевченко. До тогож поки що йому не було безпечно перебувати на Українї, бо про нього йшла чутка, що він бунтує народ, щоб домагав ся волї. Думав Шевченко: знесуть кріпацтво, дадуть народови волю, тодї вже й його не будуть арештувати та тягати так, як тепер з ним були зробили… Але не діждав ся того. З кінцем 1860 року занедужав в Петербурзї на водяну пухлину, а 26 ст. ст. лютого 1861 року, далеко від України, перестало бити серце, що так горячо тую Україну любило, погасли очи, що так бистро дивили ся і в давну-давнину і в далеку будучність, замовкли уста, що так голосно промовили про кривди нашого народу.
Його поховали зразу в Петербурзі з великими почестями, а як добули дозвіл, то викопали домовину, вложили єї в другу, металеву, і перевезли на Україну, бо він в своїм „Заповітї“ просив:
„Як умру, то поховайте мене на могилї,
серед степу широкого на Вкраїнї милій“.
Труну покрили, по козацьки, червоною китайкою і вона йшла триюмфальним походом з царської столицї до столицї України. По дорозї стрічали єї люди та віддавали честь, яка належала ся такому великому поетови і такому славному борцеви за волю… Як вернув з над Неви Шевченко, так верне колись і воля України, котру від нас до Петербурга забрали, в кайдани закували та в тюрму посадили. Тільки, що Шевченко вертав у домовинї, а воля верне живцем, бо вона невмируща…
Дня б мая 1861 року прийшов до Києва сумний, але величавий похід з останками Тараса Шевченка.
Києві перенесли домовину на пароход і повели до
