сийських фраках невигідно було ходити, вони стали витягати зі скринь старі козацькі контуші, стали зітхати до давних порядків, до давних часів, про які писали наші лїтописї, розказували старцї та сьпівала народня пісня. І між сьвящениками також бували такі, що почали, як колись, говорити проповіди в народній мові та дихати на нарід свобіднїйшим духом. Той настрій підхопив Іван Котляревський і написав віршами книжку „Перелицьована Енеїда“, котра дала початок нашій обновленій лїтературі. В тій книжцї змалював Котляревський рідною мовою, такою, як хлопи говорять, веселим способом великий образ житя на Українї на переходї з XVIII в XIX столїтє. За Котляревським пішли другі, особливо Квітка Основяненко, що перший почав описувати, як жиє сїльський народ; як він любить, тужить і вмирає. Поруч них писали инші. Але всї вони не посягнули до глубини народньої душі, всї вони не обгорнули оком цїлої України, не оглянули ся позад себе в давні-давні часи, не вміли зазирнути в будучність, щоб своїм і чужим розповісти, хто ми таке, чого ми хочемо і до чого ми йдемо.
Се сказав що йно наш великий поет Тарас Шевченко. Що йно він кинув нашим ворогам гірку правду в очи, а народови сказав ясно й виразно, що він український народ, котрому належать ся такіж самі права на житє та на поступ, як мають инші народи, щасливійші від нього. Він перший учив нас, що Україна, сьвяте, велике слово, котрого поганити анї зрадою, анї иншими гріхами не вільно, що душа наша не вмірає, що в своїй хатї своя правда і сила і воля! Він перший розтворив перед нами могили, щоб ми почули голос минувшини, він перший зазирнув в будучність і сказав
