Сторінка:Леся Українка. Бояриня (1918).pdf/11

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 7 —

Іван (іронічно). Та певне! краще зрадити Вкраїну!
Степан (спалахнув, але стримався).
Не зражував України мій батько!
він їй служив зпід царської руки
не гірш, ніж вороги його служили
зпід польської корони.
Іван. Та звичайне,
однаково, чії лизати п'яти,
чи лядські,чи московські!…
Степан. А багато
було таких, що самостійно стали?
Перебійний (до Івана).
Сутужна, сину мій, вкраїнська справа…
Старий Богдан уже-ж був не дурніший
від нас з тобою, а проте-ж і він
не вдержався при власній силі.
(Перебійниха, нахилившись синові до вуха, шепоче щось. Той нетерпляче стріпує чубом).
Іван. Батьку!
Що там замазувать? Кажімо правду!
Се річ не власна, се громадська справа!
Якби таких було між нами менше,
що, дома чесний статок протесавши,
понадились на соболі московські,
та руки просягали до тієї
„казни“, як кажуть москалі…
Перебійниха. Іване! (сіпає сина за полу).
Степан. Не за для соболів, не для казни
подався на Москву небіжчик батько!
Чужим панам служити в ріднім краю
він не хотів, волів вже на чужині
служити рідній вірі, помагати