Оксана (виходить ізза куща з кухликом в руці).
Ось я, тута, мамо.
Се я барвінок поливаю.
Перебійниха Справді,
полити слід, — зовсім посох на сонці.
Полий же й те, що ми пересадили.
(Перебійниха і служебка, зібравши зо стола, йдуть у будинок). (Оксана, поливаючи квітки, сніває веснянки. В садку сутеніе). (Степан нишком вилазить вікном з своєї кімнати на рундук, прудко та звинно зіскакує з рундука на землю і підходить до Оксани).
Оксана (уриває спів і впускає кухля).
Ой лихо! Хто се?…
Степан. Панночко, се я.
Прости мене. Ти гніватись не мусиш,
бо ти ж мене сама причарувала
і звабила як соловейко співом.
Я не своєю силою прийшов…
Оксана (засоромлено і разом гордовито).
Боярине, до чого сії речі?
Мені їх слухати не випадає. (Хоче йти).
Степан (затримує її за руку).
Ні, ти не підеш так…
Оксана (вражена, вириває руку). Се що за звичай?!
Я не холопка з вотчини твоєї!
Степан (знищений).
Я не хотів образити тебе.
Запевне, вільна ти… Яка журба
тобі, що я поїду на чужину
з розбитим серцем, що коханий спогад
про зустріч милу обілле отрута?
Тобі дарма, дівчино-гордівнице…
Хто я для тебе? Зайда, заволока…
Адже мене усюди так зовуть…
Ти завтра вже про мене й не згадаєш…
