Сторінка:Леся Українка. Бояриня (1918).pdf/20

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 16 —


хто як там зріс… Адже ми тута зайди, —
з вовками жий, по-вовчи й вий…
Оксана (зо сміхом). Ой лихо!
чи то б то й я по-вовчи мою вити?
Мати. А ти-б як думала?.. Сьогодня в церкві
що шепоту було навколо нас:
„Черкашенки! хохлуши!“
Оксана (трохи посмутнівши). Та… я чула…
гріха десь не бояться: в церкві Божій
замість молитися, людей все гудять,
а ще й виносяться так благочестям
поперед нас…
Мати. Так скрізь воно по світі:
„що сторона, то звичай, а що город,
то й норов“, кажуть люде. Дивно їм
на наше вбрання. Тут жінки зап'яті,
а ми бач не вкриваємо обличча.
Оксана. Чи ми ж туркені?
Мати. Хай Господь боронить!
Воно ж пак і московки не туркені,
а так чомусь ото в них повелося.
Та вже ж, як ти бояриня московська,
неначе б то воно тобі й годиться
вбіратися по іхньому.
Оксана. А ви ж?
Адже ж і ви бояринова мати.
Мати. Що мати, то не жінка. Люди бачать,
що я вже лагожусь у Божу путь,
то де-ж таки мені міняти вбори
(з лагідним і журливим усміхом):
Неварт уже й справляти щось нового.
Адже й старенький мій — нехай царствує! —
в козацькому жупані вік дожив,