так і на смерть його я нарядила —
в мережану сорочку… (втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена, дивиться на неї).
(Коротке мовчаня).
Оксана. І навіщо
Степан убрався в те боярське фантя?
От як стояв зо мною під вінцем
у кармазиновім жупані, мамо,
ото був… (зосоромившись, уриває),
Мати (добродушно киває їй головою).
Либонь був до сподоби
тоді комусь… (поважніше)
проте ж не можна, дочко,
йому царського нехтувати вбрання.
Оксана. А батько ж…
Мати. Батько, донечко, старий
і немічний вже був, коли назвався
боярином. Не трапилось йому
виходити вже й з дому після того.
Степан же й на царські беседи ходить,
і в думу і в приказ.
Оксана. Хіба ж то сором,
якби він по козацькому вбірався?
Мати. Не то що сором… От чудна ти, доню, —
уже ж таки твій чоловік боярин,
а не козак, чи ти ж не розумієш?
Оксана (смутно). Чому не розумію?…
Мати. Отже бачиш,
я й Ганну по московському вбіраю,
бо Ганні вже судилась тута пара,
вона вже ж не поїде на Вкраїну
Оксана. Чому її Степан не взяв з собою,
як був у нас?
Мати. Та дівці мандрувати
