неначе неподоба; скажуть люде:
„Поїхала там женихів ловити“.
Нехай вже тута шарахвани носить,
коли судилося…
Оксана. Та ще дівочий
той шарахван неначе б форемніший,
а що жіночий, такий бахматий,
та довгий-довгий, мов попівська ряса!
Аж сумно, як се я його надіну?
Ото й на голову такий підситок
надіти треба? Запьясти обличчя?
Мати. Та вжеж не як.
Оксана (помовчавши, ніяково). Боюся я, матусю…
Мати. Чого ти, донечко, скажи, чого?
Оксана. Та ніяк мовити…
Мати. Ти не соромся.
Вже-ж я тобі за рідну матір тута.
Оксана (цілує ій руку).
Так, матінко. То я… собі гадаю…
колиб я не спротивилася часом
Степанові в такій одежі…
Мати (сміючись). От ще
що вигадала! А тобі Степан
ще не спротивився, що не в жупані?
Оксана. Та тож мені…
Мати. І не вигадуй, дочко!
хібаж таки Степан мала дитина,
що инако вберись, то й не пізнає?
Оксана. Пізнати то пізнає…
Мати (глянувши в вікно). А поглянь
молодшими очима, хто то йде?
чи не Степан бува?
Оксана. Егеж, то він,
а з ним ще два якісь.
