Сторінка:Леся Українка. Бояриня (1918).pdf/29

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 25 —


Оксана. Се ще также звичай!
Нехай йому аби-що! не піду!
Степан (понуро). Як хочеш, тілько ти нас тим загубиш.
Оксана. Таке вигадуєш!
Степан. Ба, ти не знаєш,
які тут люде мстиві… За зневагу
старий боярин візьме, як не вийдеш,
а він же думний дяк, він має силу —
он син його ще молодий, — вже стольник;
він оклепає нас перед царем,
а там уже й готове «слово й діло».
Оксана. Ти не жартуєш?
Степан (ще понуріше). Як тобі здається?
Оксана (з жахом)  Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя бусурменська?
Степан. Я й не казав тобі, що тута воля.
Та як би ми не гнули тута спини,
то на Україні либонь зігнули б
у три погибелі родину нашу
московські воєводи… Ось ти млієш
з огиди, що тебе якийсь там дід
торкне губами, а як я повинен
«холопом Стьопкою» себе взивати
та руки цілувати як невільник,
то се нічого?
Оксана. Боже мій… Степане!
Хто ж каже, що нічого?
Степан. От же бачиш…
Та що я тут розвожуся? Там дяк
мене чекає. То кажи, Оксано,
ти вийдеш?
Оксана. Я не знаю…