Степан. Помалу, пане-брате, ще підслуха
який слуга.
Гість. Та правда… я й забув…
(тихше). Ми присяги не хочемо ламати,
але нехай же царь нас оборонить
від тої галичі.
Степан. То трудна справа.
Адже когось він там держати мусить
для нагляду, а всі ті воєводи
один від одного не ліпші. Звісно,
за ними й инші всі порозпускались…
Гість. Послав би царь з українців кого,
в Москві-ж тут є такі, от хоч би й ти,
що здавна і цареві служать вірне,
і рідний звичай вміють шанувати.
Степан. Нас не пошлють…
Гість. Чому?
Степан. Бо нам не вірять.
Гість. Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці.
Степан. То тут, на очах, а з очей спустити
нас надовго не зважаться. Так, часом,
не надовго послами посилають,
і не самих, а вкупі з москалями…
Щоб воєводами ж настановити,
того не буде-й зроду!
Гість. Не здивуйте-ж,
як ми відкинемось до Дорошенка!
Степан (Робить рух рукою, мов хоче гостеві затулипи вуста).
Крий Боже, пане-брате, що ти кажеш?
Гість (схаменувшись). Так часом зірветься з досади слово…
Найгірше, пане-брате, догаряє
оте, що нам не вірять… Мій свояк
