(Степан в мовчазній задумі сіпає кінець свого пояса.
Гість устає).
Що-ж, пане-брате, то нема надії
полехкости дістати від царя?
Степан. (Отямившися з задуми, теж устає).
О ні, чому-ж, я спробую. От згодом
в царя я буду на малій беседі.
Як буде він під чаркою, то може
я догожу йому, він часом любить
пісень «черкаских» слухати та жартів,
та всяких теревенів не без того,
що й тропака звелить потанцювати.
Гість. Ото! Хіба ти в нього пахоля?
Степан. Ба, знаєш, як то кажуть: «скачи, враже,
як пан накаже“… Та ладен я, брате,
уже хочби й на голові ходити,
аби чогось добутися для тебе
та для Вкраїни. Дай мені супліку,
оту, що ти приготував цареві, —
як влучу слушний час, то я подам
до власних рук йому.
Гість. (Виймає загорнений у хустину папір з печатками).
Ось, пане-брате.
Хай Бог тобі поможе! Не минути
розливу крови братньоі, як тілько
супліка сяя марна буде.
Степан. Боже,
не попусти!
Гість. Бувай здоров. Піду вже.
Степан. Хай Бог тебе провадить, пане-брате.
(Чоломкаються, гість виходить).
Оксана. (Швиденько увіходить з инших дверей швидким кроком).
А я тебе, Степане, скрізь шукаю.
