Сторінка:Леся Українка. Бояриня (1918).pdf/35

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 31 —


Оксана. А щож? Хіба-ж я тут не як татарка
сижу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану
мов ханові? Скрізь палі, канчуки…
холопів продають… Чим не татари?
Степан. Тут віра християнська.
Оксана. Тілько ж віра!
Та й то… прийду до церкви — прости Боже! —
я тут і служби щось не пізнаю:
заводять якось, хто зна й по якому…
Степан. Оксано, се вже гріх!
Оксана. Ой чоловіче!…
Тай осоружна-ж ся мені Москва!
(Схиляється головою до стола).
Степан. (Сумно стоїть над нею).
Я так і знав… Хіба-ж я не казав,
що я тобі нічого дать не можу
тут на чужині?…
Оксана (Кидається до нього). Ні, моє кохання!
Се я недобра! Так немов не знаю,
що бідний мій голубонько страждає
за всіх найгірше, — треба-ж завдавати
жалю ще більше! (Степан пригортає її).
 Ну, скажи, мій любий,
чи довго нам ще мучитися так?
Степан (зітхнувши). Бог знає, серденько!
Оксана. Невже й загинем
у сій неволі?
Степан. Май надію в Бозі.
Ще якось, може, зміняться часи.
Коли б утихомирилося трохи
там на Вкраїні, попрошу царя,
щоб відпустив мене хоч у гостину.
Оксана. Тепер ніяк неможна?