Сторінка:Леся Українка. Бояриня (1918).pdf/35

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 31 —

 
Оксана А щож? Хіба-ж я тут не як татарка
сижу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану
мов ханові? Скрізь палі, канчуки...
холопів продають... Чим не татари?
Степан Тут віра християнська.
Оксана Тілько ж віра!
Та й то... прийду до церкви — прости Боже! — 
я тут і служби щось не пізнаю:
заводять якось, хто зна й по якому...
Степан Оксано, се вже гріх!
Оксана Ой чоловіче!..
Тай осоружна-ж ся мені Москва!
(Схиляється головою до стола).
Степан (Сумно стоїть над нею).
Я так і знав... Хіба-ж я не казав,
що я тобі нічого дать не можу
тут на чужині?...
Оксана (Кидається до нього). Ні, моє кохання!
Се я недобра! Так немов не знаю,
що бідний мій голубонько страждає
за всіх найгірше, — треба-ж завдавати
жалю ще більше! (Степан пригортає її).
Ну, скажи, мій любий,
чи довго нам ще мучитися так?
Степан(зітхнувши). Бог знає, серденько!
Оксана Невже й загинем
у сій неволі?
Степан Май надію в Бозі.
Ще якось, може, зміняться часи.
Коли б утихомирилося трохи

там на Вкраїні, попрошу царя,
щоб відпустив мене хоч у гостину.

Оксана Тепер ніяк неможна?</poem>