Степан. Ні, єдина,
тепер нема що й думати! От саме
я маю до царя супліку нести,
що люде з України привезли,
жаліються на утиски, на кривди…
Я маю боронити ту супліку,
то вже ж не час проситися з Москви.
„От, скажуть, речі солодко розводить,
а сам в ліс дивиться“. Тепер, Оксано,
нам треба стерегтися так, „щоб муха
не підточила носа“, як то кажуть.
Крий Боже схибити в чому, — пропала
вся наша справа і громадська вкупі.
Оксана. Ну, як його ще більше стерегтися?
Вже й так немов замазались у піч!
Степан. Та от, наприклад, ти послати хочеш
ті гроші братчиці…
Оксана (спустивши очі). Вже не пошлю.
Нехай пробачить, що-ж, коли не змога…
Я напишу ій…
Степан. Краще не пиши
нічого, серце.
Оксана. Як же так. Степане?
Се-ж навіть незвичайно!
Степан. Як листа
десь порехоплять — чи то раз бувало? —
то ще готові взяти на тортури,
як викриють ту справу з Дорошенком,
щоб ти призналася, в чім накладала
з товаришками…
Оксана. Я перекажу
через Яхненька…
