Степан. От на весіллі трохи погуляєш,
розважишся.
Оксана. Ет, знаю ту розвагу!
Частуй та кланяйся: „Не обезсудьте“…
„ Черкашенка, чужачка“…
Степан. Ти вже надто
на те вважаєш.
Оксана (байдуже). Ні, мені дарма.
(Мовчання).
Степан. Ти так неначе втомлена сьогодня.
Клопочешся при господарстві може?
Оксана. Ні, я не клопочусь, — то все матуся.
Ми з Ганною все шиємо.
Степан. То може
нетреба стілько шити?
Оксана. Щож робити?
Насіння я лузати не люблю,
так як Ганнуся. Треба ж десь подіти
і руки й очі…
Степан. Бідненька ти в мене.
(Оксана проривається риданням).
Оксано! що се ти? Та Бог з тобою!
Чи хто тебе образив? Мати? Ганна?
Оксана (трохи стишуючись).
Вони як рідні… я на їх не скаржусь…
Степан. Так що-ж?…
Оксана (уриває ридання, з одчаєм).
Степане! ти хіба-ж не бачиш?
Я гину, в'яну, жити так не можу!
(В знесиллі похиляється на кросна).
Степан. Се правда, не ростуть квітки в темниці…
А я гадав… (ходить по хаті в тяжкій задумі,
потім спиняється перед Оксаною).
Оксано, заспокойся,
поговорім ладом.
