Сторінка:Леся Українка. Бояриня (1918).pdf/40

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 36 —


Оксана. Про що, Степане?
Степан. Виходить, я тебе занапастив.
Оксана. Ні, я сама…
Степан. Однаково. Я більше
не хочу заїдать твоєї долі.
Хоч як мені се гірко… я готовий
тебе до батька відпустити.
Оксана. Як?
А ти-ж?
Степан. Я тут зостануся. Для мене
немає воріття, ти ж теє знаєш.
Оксана (зворушена). То се б тебе покинути я мала?
Чи я ж на те стояла під вінцем
і присягу давала?
Степан (гірко). Я, Оксано,
не хан татарський, щоб людей держати
на присязі, мов на шнурку. Ти вільна.
Се тілько я в неволі.
Оксана(хитає головою). Ні, Степане.
Степан. Чого ж? Я присягу тобі вертаю…
(Голос йому переривається від турботи).
І я прошу тебе… прости мене…
що я… тебе відмовив від родини…
що я…
Оксана (обіймає його). Ні, годі, не кажи!
Не знаєш ти… Ще ж ти мені ні слова,
ні слова не промовив там, у батька,
а вже моя душа була твоєю!
Ти думаєш, як я тепер поїду
від тебе геть, то не лишиться тута
моя душа?
Степан. Так щож робити, люба?
Оксана. Втікаймо всі! Мій батенько поможе
прожити якось, поки ти придбаєш.