Хай їм абищо, сим московським добрам!
Втікаймо на Вкраїну!
Степан. Царь достане
боярина свого скрізь на Вкраїні
та ще й твоїй родині буде лихо.
Не скриємось нігде…
Оксана. Втікаймо в Польщу!
А ні, то на Волощину!
Степан. Що з того?
Зміняємо чужину на чужину…
Приблудами чужі пороги будем
там оббивати… все одно, що й тут.
Оксана. Ні, там вільніше.
Степан. Треба заслужити
чимсь ту сусідську ласку. Чим же більше,
Коли не зрадою проти Москви?
Оксана. Так їй і треба!
Степан. Присяга, Оксано,
велике діло. Царь мені не верне
так присяги, як я тобі вернув.
Тай я йому не можу повернути
всього, що я приймав з його руки.
(Мовчання. Починає сутніти. Десь у церкві тихо дзвонять).
Оксана.. Степане, вже не говорімо більше
про се ніколи.
Степан. Так, нетреба, люба…
(згодом) Чому не шиєш?
Оксана. Вже мені невидко.
А ще світити рано.
Степан. Заспівай.
щось потихеньку, як що можеш.
Оксана. Добре.
(Співає потихеньку).
