Оксана. Правда, я казала…
Ми варті одно одного. Боялись
розливу крові, і татар, і диби
і кривоприсяги й шпигів московських,
а тілько не подумали, що буде,
як все утихомириться… Степане,
дай руку!
Степан. Се навіщо?
Оксана. Ти не хочеш?
Степан. Ні, чом же? (Дає руку Оксані).
Оксана. (Дивиться на свою й Степанову руки).
От, здається, руки чисті,
проте все мариться, що їх покрила
не кров, а так… немов якась иржа…
як на старих шаблях буває, знаєш?
(Пускає його руку і лягає знов. Говорить повільніше,
млявіше, з перервами).
У батенька була така шаблюка…
вони її закинули… ми з братом
знайшли… в війну побавитись хотіли…
не витягли… до піхви прикипіла…
заржавіла… Отак і ми з тобою…
зрослись, мов шабля з піхвою… навіки…
обоє ржаві…
Степан. Ти, Оксано, вмієш
зарізати словами без ножа.
Оксана. Та тілько ж се я вмію, більш нічого.
Що небудь же і я повинна вміти…
(Мовчання).
Як я умру, ти не бери вже вдруге
українки, візьми московку ліпше…
Степан. Оксано!
Оксана. Всі ми ріжемо словами,
а тут жінки плохі, вони бояться…
