Сторінка:Леся Українка. Бояриня (1918).pdf/49

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 45 —

 
Оксана Правда, я казала...
Ми варті одно одного. Боялись
розливу крові, і татар, і диби
і кривоприсяги й шпигів московських,
а тілько не подумали, що буде,
як все утихомириться... Степане,
дай руку!
Степан Се навіщо?
Оксана Ти не хочеш?
Степан Ні, чом же? (Дає руку Оксані).
Оксана (Дивиться на свою й Степанову руки).
От, здається, руки чисті,
проте все мариться, що їх покрила
не кров, а так... нб^іоп .кгмоь иржа...
як на старях шаблях бувг.є, знаєш?
(Пускає його руку і лягає знов. Говорить повільніше,
млявіше, з перервами).
У батенька була така шаблюка...
вони її закинули... ми з братом
знайшли... в війну побавитись хотіли...
не витягли... до піхви прикипіла...
заржавіла... Отак і ми з тобою...
зрослись, мов шабля з піхвою.,, навіки...
обоє ржаві...
Степан Ти, Оксано, вмієш
зарізати словами без ножа.
Оксана Та тілько ж се я вмію, більш нічого,
Що небудь же і я повинна вміти...
(Мовчання).
Як я умру, ти не бери вже вдруге
українки, візьми московку ліпше...
Степан. Оксано!
ОксанаВсі ми ріжемо словами,
а тут жінки плохі, вони бояться...