Сторінка:Леся Українка. Бояриня (1918).pdf/51

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 47 —

  Оксана Правда...
Степан Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко,
що певне й Бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в турму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати...
Оксана (спокійніше й лагідніше, ніж досі).
Так, се правда,
Але ніхто сього пе зрозуміє,
поки ми живі. Отне треба вмерти.
Ти певне довше проживеш, ніж я,—
до рук тобі свы заповіт віддам я,
а ти його передаси родині
і братчикам, хто ще живий лишився,
Степан (з гострою тугою). Ой, краще б я тобі
таке казав!
Оксана (підводиться і прихиляє його до себе).
Ні, любий, ти на світі потрібніший,
тобі ще є про що й про кого дбати.
Борцем не вдався ти, та після бою
подоланим подати пільгу зможеш,
як ти нераз давав... На бойовиську
не всі ж померли, ранених багато...
поможеш їм одужати, то може
колись там... знов зібравшися до бою
вони тебе згадають добрим словом...