Сторінка:Леся Українка. Бояриня (1918).pdf/51

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 47 —


Оксана. Правда…
Степан. Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко,
що певне й Бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в турму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати…
Оксана (спокійніше й лагідніше, ніж досі).
 Так, се правда,
Але ніхто сього не зрозуміє,
поки ми живі. Отже треба вмерти.
Ти певне довше проживеш, ніж я, —
до рук тобі свій заповіт віддам я,
а ти його передаси родині
і братчикам, хто ще живий лишився.
Степан (з гострою тугою). Ой, краще б я тобі та ке казав!
Оксана (підводиться і прихиляє його до себе).
Ні, любий, ти на світі потрібніший,
тобі ще є про що й про кого дбати.
Борцем не вдався ти, та після бою
подоланим подати пільгу зможеш,
як ти нераз давав… На бойовиську
не всі ж померли, ранених багато…
поможеш їм одужати, то може
колись там… знов зібравшися до бою
вони тебе згадають добрим словом…