Сторінка:Леся Українка. Бояриня (1918).pdf/63

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 11 —

 
Купця на людські душі? Чи той день,
Той час, коли на світ я народився?
Епіскоп Нещасний, схаменися! заспокойся!
Жени від себе геть лихого духа
Гордині й роспачу! Смертельний гріх
Оці твоі прокльони, ще й в годину,
Коли тобі брати братерську поміч.
Так гойно призволяють.
Неофіт-раб Ой, та поміч,
Вона мені вразила серце вкрай...
Та глянь же ти на сю змарнілу
жінку
("вказує на Анфіллодею
Вона ж як тінь, А в мене ж молода,
Здоровьям повна жінка, тілько син
мій,
Як сирота, за покормом бідує,
Чужій дитині долю заїдати,
Або вмірати мусить, поки мати
Вином і втіхою панів частує.
І я ще маю жебрати одежи
Отій своїй з біди гулящій жінці,—
З рабів рабині ш маття назбіраю,
Бо ніколи рукам здоровим прясти,—
Не має часу, бо що день, то свято.
Ти кажеш, гріх клясти й роспачувати,
А се ж не гріх голодних об’їдати
І голих обдирати? і кого ж?
Своїх братів, працьовників, рабів...
Діакон У нас дають, і вбогі і заможні
Неофіт-раб А, я забув, що можу взяти мила
У брата-крамаря зовсім задурно,