„Не біда, — поет відмовив, —
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтїкають,
Ти менї їх не завернеш!“
„Се ще также полювання!“
Мовить лицарь з гучним сьміхом,
„Слухай, ти, втїкай лиш краще,
Бо пізнаєш ся ти з лихом!“
— „Ей, я лиха не бою ся,
З ним ночую, з ним і днюю;
Ти втїкай, бо я, мось-пане,
На таких, як ти, полюю!
„В мене рими соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони менї вполюють,
Вже кого менї там треба!“
— „Та який ти з біса мудрий!
Мовить лицарь, — ще нї разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились,
Хто кого скорій вполює.
Хлопцї! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!“
— „От, спасибі за послугу!
Мовить наш поет, — несїте.
Та візьміть листки з піснями,
Он в траві лежать, візьміте.“
— „Він напевне божевільний“
Крикнув лицарь. „Ну, рушаймо!
Хай він знає нашу добрість —
Стороною обминаймо.
