„За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в нагороду“. —
„Ну, на се, — поет відмовив, —
Не надїю ся я з роду.
„Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
„Та менї для сього треба
Йменя й вроду панни знати“.
— „Їй на ймення Ізідора,
А вродлива!… не сказати!“…
Більш поет вже не питав ся,
Сїв, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандолїну,
Показав слова Бертольду,
Мандолїну дав у руки
Та написанії вірші,
І промовив для науки:
„Ти, співаючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa là-sol, fa-mi-ré-sol…
Далї можеш сам добрати“.
„От, спасибі!“ крикнув лицарь.
Щеж поет не відозвав ся,
А вже лицарь був на дворі.
На коня! і геть погнав ся.
І погнав ся лицарь хутко
Через доли, через гори,
І спинив ся під віконцем
У своєї Ізідори.
