Забажалось королеві
Звоювать чужеє царство,
Розіслав він скрізь герольдів
На війну скликать лицарство.
І як раз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королївського герольда.
Прощавай, дружино люба,
Всї роскоші, всї вигоди!
Все те треба проміняти
На далекії походи.
Залишить Бертольдо мусїв
Молодую Ізідору,
У недїлю вранцї рано
Вже він вирушив із двору.
Подало ся геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурменське господарство.
І пішло одважне війско
Через нетри та пустинї;
Не один вояк смутив ся
По своїй рідній країнї.
Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То співцї співали пісню,
Пісня тугу розважала:
„Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серцї,
Поки спогад ще не гине.
