„Не журись, не марне пройдуть
Сїї сльози й тяжка мука;
Рідний край щирійш любити
Научає нас розлука“.
Так вони співали, йдучи
Через дикії пустинї,
Додавав той спів розваги
Не одній смутній людинї.
Попереду всього війська
Три старшії виступали:
Карлос, Гвідо і Бертольдо;
За одвагу їх обрали.
Їдуть, їдуть, врештї бачать, —
Три дороги розійшли ся;
Розлучились тут найстарші,
Кожний різно подали ся.
Карлос вибрав шлях на право,
Гвідо вибрав шлях на лїво,
А Бертольд подав ся просто:
„Дай же Боже нам!“ — Щасливо!“
І Бертольдові з початку
Справдї щастя панувало,
Довело ся звоювати
Городів чужих чимало.
От вже він на стольне місто
Погляда одважним оком,
Але тут-то саме щастя
Обернулось іншим боком.
Чи то врештї у Бертольда
Притомило ся лицарство,
Чи то владар бусурманський
Міцно так тримавсь за царство, —
