Сторінка:Леся Українка – Думи і мрії. Поезиї (1899).pdf/31

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено



„Коли він складання віршів
Бунтівничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там він, клятий, і загине!“

Знову слуги подали ся
До убогої хатини,
І підходячи почули
Тихий бренькіт мандолїни.

У вікно зирнули слуги,
Бачать: зібрана громада,
Всї стоять навколо ліжка,
Мов якась таємна рада!

Утомивсь поет від працї,
Третїй день лежить в недузї,
Слухачі навколо него
Посхиляли чола в тузї.

А поет усе то грає,
То щось пише на папері
Й роздає писання людям, —
Тут вступили слуги в двері.

Всї метнулись хутко з хати,
І поет один зостав ся,
Подививсь на слуг спокійно,
Гордовито привітав ся.

Всї Бертольдові погрози
Слухав мовчки, усьміхав ся,
А коли скінчили слуги,
Так до них він обізвав ся:

„Ви скажіть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тілько хай волить прислати
Слуг ще двох вам на підмогу.