І все таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сї очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором слїз, що ллють ся від безсилля,
О слїз таких вже вилито чимало, —
Країна цїла може в них втопитись;
Доволї вже їм литись, —
Що сльози там, де навіть крові мало!
1895 року.
…Вже очі ті, що так було привикли
Спускати погляд, тихі сльози лити,
Тепер метають іскри, блискавицї, —
Їх дикий блеск невже вас не лякає?
І руки ті, не учені до зброї,
Що досї так довірливо одкриті
Шукали тілько дружньої руки,
Тепера зводять ся від судороги злости, —
Чи вам байдуже про такі погрози?
Уста, що солодко співали й вимовляли
Солодкі речі, або тихі жалї,
Тепер шиплять від лютости і голос
Спотворив ся неначе свист гадючий, —
Що як для вас жалом язик їх буде?…
1895 року.
