Та пісня, як море, і стогне, й рида,
І барвами грає,
І скелї зриває,
Як чиста прозора вода.
Всї слухають пісню: нещасний коханець,
Щасливая пара, і мати, й дитина,
Співа тую пісню дружинї дружина, —
Те знає і тїшить ся музин обранець.
То в день, серед люду, поети мов дїти,
Їм милі тріумфи, і лаври, і квіти,
І вабить їм очі великая слава,
Якої не дасть перемога крівава, —
В надїї на неї терновий вінець
Прийма молоденький співець.
Ось день проминув, зник і вечер погожий,
Ніч криє і місто, і табір ворожий,
І дивлять ся любо небеснії очі.
Поснули усї до спочинку охочі,
Здрімала ся навіть обачна сторожа,
Скрізь тихо… Міцна чарівниченька божа,
Корить ся їй все під кінець;
Але не корить ся співець.
Ті промінї горді, ясні, золотії,
В ньому розбудили і речі, і мрії,
Їх стримати — груди тїсні!
І прудко, мов іскри з багаття огнисті,
Мов хвилї гірського потока сріблисті,
Летять голоснії піснї.
І ллють ся, і ллють ся без примусу, вільно,
Недбалі про славу й вінки,
І линуть з північними вітрами спільно
Високо під ясні зірки.
Бренить у них радість, лунає і горе,
Шумить у них спогадів, мрій цїле море,
